Штраус і Штраус
цікаві факти з життя короля вальсів

Рожевощокий, червоногубий жевжик,

чи демон з палаючим поглядом на алебастровому обличчі,

яким би не малювала вам ваша фантазія Йоганна Штрауса (батька) тільки випадковість могла відсунути його в тінь.

Не кров, кип'яток в його жилах...

Завжди затребуваний, завжди жаданий: як не цісарським балом начальствує, так дає десь успішну гастроль.

Коли-не-коли з'явиться вдома аби пересвідчитися, що все в господі до ладу, і знов мерщій за поріг, - купатися в океані суспільного захвату,

виблискувати в променях слави, наче той золотий ідол,

наче язичницький бог.

Ділами домашніми завідувала пані Штраус,

- як виявилося, жіночка не при розумі, -

адже казав їй чоловік, аби не дозволяла дітям брати до рук скрипку,

бо ця зараза - гірше, ніж пошесть тифу,

як захворіє людина музикою, то це вже нічим не лікується, недуга на все життя.

Біда не приходить одна...

Не тільки балами, не тільки гастролями пояснювалися постійні і довгі відлучки пана Штрауса (батька). Ще й, з дозволу сказати, муза вимагала його час. Давно вже Йоганн Батист подеколи гостював у привабливої модистки і вісім народжених поза шлюбом дітей з усією очевидністю свідчили: не контрапункт і гармонію обговорювали вони на побаченнях, не про сольфеджіо шепотілось вночі...

Коли правда про зраду спливла, Ганна Штраус подала на розлучення,

- можливо, це був лише привід, -

Штраус (батько) перебрався до Емілії Трампуш і невдовзі одружився з коханкою,

Штраус (син) відпустив вуса, підтягнув теорію музики у професора Хоффмана і звернувся до віденського магістрату за ліцензією на виступи, - репетитор балету Віденської придворної опери пан Антон Коллманн надав претенденту схвальні рекомендації: "Дуже здібний юнак".

Як і будь який світ, що відійшов у вічність, Відень дев'ятнадцятого століття викликає у нас ностальгію.

Є спокуса зітхнути,

звісно, не про жахливу антисанітарію,

не про те, що на десять родин приходився від сили один туалет...

Ніт!

Наша оповідь про місто повсякчасного свята,

де із знанням і любов'ю дбали про кулінарію, вино та веселощі,

де в танцювальних залах збиралися справжні натовпи,

- тільки зал "Одеон" вміщував десять тисяч пар -

заклади Прамера, Вольфсона, Шперля, Швенде, Доммайєра вабили претензійною розкішшю: пишні букети в вазонах, вишукані меблі, натертий до блиску паркет, дзеркала, кришталеві люстри,

сяйво вогнів і музика!

Музика, що ллється з небес,

несамовиті скрипки, які надають їй суто диявольського забарвлення...

О, було з чого вибрати у Відні дев'ятнадцятого століття.

Але куди не потинявся Йоганн - молодший усюди чув неодмінну відмову.

Бо Штраус (батько) не полінився і особисто довів до всіх відповідних вух, що дати юнаку ангажемент, означає на смерть розсваритися безпосередньо із ним, легендою столичних танцполів.

Ясна річ, ніхто не бажав конфлікту з легендою, - менеджери розваг добре розумілися на кон'юнктурі ринку.

Кисла яблунька солодке яблуко не вродить... Однак, забудьте усе, що ви знали про яблуньки... Штраус (батько) виявився ще той фрукт. Впертість і непослух нащадка роз'ярили всесвітньо визнаного маестро, гнів засліпив очі. Уважно й прискіпливо вдивлявся він в розвиток кар'єри Йоганна і винахідливо встромляв у колеса палиці. Тільки-но в сина з'явиться можливість якусь ложку піднести до вуст, як Штраус старший вже намагається її вибити, задіюючи численні свої знайомства. Щойно Йоганн ступить на щабель успіху і розсиплеться компліментами дзвінкоголоса преса, як батько вже мостить на тернистому шляху початківця якісь нові перепони.

Ми навіть не можемо назвати це заздрощами або підступністю.

Усе ж наочно, усе відкрито, геть не ховаючись.

Кликне до себе нотаріусів:

- Агов, панове, а позбавте, будь ласка, колишню мою родину усіх прав на мою спадщину.

Такі от відносини.

Такі от манія і афект.

І от 1848 рік, революція.

Молодший Штраус привселюдно виконує "Марсельєзу". Довго не розмірковуючи, баламута взяли за шкірку й кинули в буцегарню.

Втім згодом помилували.

Штраус старший напроти залишився вірним барбосом монархії.

Саме тоді в пориві улесливого натхнення він написав найкращий свій опус - марш, присвячений графу Радецькому. Під сповнену оптимізмом мелодію повертались у Відень війська фельдмаршала, які щойно придушили повстання на італійських землях,

урочисто гримів оркестр,

весело, радісно закінчувала кривавий похід армія,

- свято! свято! -

Але не всі у Відні були в захваті від штраусового взірцевого вірнопідданства. Ті, хто раніше охоче співав йому дифірамби, нині ставилися, як не вороже, то прохолодно. Публіка ігнорувала концерти.

... справа нечувана...

Штраус почав хандрити, депресія гнітила душу, невдовзі він захворів на скарлатину та й помер, 25 вересня 1849 року, у віці сорока п'яти літ.