Дьобельн
за один день
І ось ви берете валізу. Бо літо, бо сонце, бо годі вже сидіти в спертій задусі офісу, - настав час мандрувати. Ви сідаєте в потяг та їдете в Дьобельн. Отакої. Я б ще зрозумів, коли б від міської меланхолії ви рвонули на море, аби слухати, як свистить вітер, як тривожно скрикують чайки, як накочують хвилі на берег, і, задумливо посмоктуючи мундштук вейпа, невідривно дивитися на кораблі, що ледь видніються на далекому горизонті... Але ні. Ви їдете в Дьобельн, виходите на пероні залізничної станції, мимохідь відмічаєте, що погода сьогодні прегарна і крокуєте собі далі.
От якби ви були істориком архітектури, ви б, мабуть, помітили невдавану красоту форм будівлі вокзалу, ще й охрестили б її досконалим зразком неороманського стилю... Але ні, ви впевнено і цілеспрямовано крокуєте геть, прямуючи в центр Вокзальною вулицею.
Колись-то по ній курсував кінний трамвай, квиток коштував 10 пфенігів, рух починався о 5:24 ранку, а закінчувався десь біля опівночі. Запопадливі візники обслуговували кожний потяг, який прибував в Дьобельн, без поспіху пасажири сідали в вагон конки і дебелі добре годовані коні тягли його по ретельно вирахуваному маршруту: Банхофштрассе, Нідермаркт, Брайте-штрассе, Беккерштрассе, Обермаркт і так далі до Вайсен-Кройц. Зупинок було одинадцять. В тому числі біля кожного дьобельнського готелю.
Нині не те. Нині з конки зробили забаву. З травня до жовтня в першу суботу місяця ряджений в історичний костюм кучер запрягає в вагончик двигун потужністю в одну або дві кінські сили і всяк охочий може покататися на гужовому раритетному транспорті, наче на якомусь ярмарковому атракціоні.
Однак повернімось до героя нашого тексту, до вас.
Бо літо, бо сонце, бо нечисленні дьобельнські обивателі з неприхованим подивом споглядають, як ви цілеспрямовано крокуєте тротуаром, і в очах їх німе запитання: "Що привело сюди цю особу з валізою?". Чесно кажучи, я й сам в глибокій задумі... Але ви собі на умі, ви впевнено рухаєтесь до центру.
Аби потрапити туди, вам потрібно буде десь форсувати річку.
Адже старе місто розташоване на острові, що утворений двома рукавами Фрайбергер-Мульде, тож суто формально усі мешканці центра є острів’яни, з материка на острів перекинуто сім мостів, по якомусь із них ви переберетесь з одного на інший берег, а далі рукою подати до кінцевої точки вашої подорожі,
- бо всьому буває кінець -
Ви дістались до ратуші, підіймаєтесь сходами на другий, здається, поверх, і там, в конференц-залі, де зазвичай висіть непорушна тиша і лишень інколи засідає дьобельнська Рада, з бурхливою заповзятістю розподіляючи скромний міський бюджет,
ото саме там ви його і побачите,
гігантський чобіт, - так званий, Döbelner Hindenburg.
Цей чобіт з нагоди шестисотлітнього ювілею дьобельнської Гільдії чоботарів пошили в 1925 році місцеві майстри швецької справи. Ось їхні прізвища: Густав Хофріхтер, Ернст Шмальфус, Карл Броєр, Пауль Науманн, Пауль Рассер і Райнхольд Дітце. Керував процесом пан Райхель. На витвір пішло десять телячих шкур. На устілку, підошву й каблук знадобилося ще 92 кілограми шкіри. Висота чобота складає п'ять метрів, зі згорнутою халявою - 3,7 метра. Діаметр шпори - 50 сантиметрів. Вага виробу - 200 кг. Свою назву творіння дьобельнських чоботарів отримало на честь тодішнього очільника Німеччини Пауля фон Гінденбурга за милостивою згодою самого райхспрезидента.
* * * * *
Сей чобіт і є головною цікавинкою Дьобельна.
До того ж чи не єдиною.
Бо немає де правди діти: Дьобельн належить до того типу невеличких німецьких містечок, в яких зручно й комфортно жити, але взагалі нема, що робити туристу. Така моя особиста думка. Але ж ви собі на умі... Ви виходите з ратуші і впевнено крокуєте Дьобельном. Куди? Про це ми дізнаємось в наступному тексті. Припускаю, мова зайде про найкрасивіший замок Саксонії. Навіть не виключено, що в оповіді будуть фігурувати мудрий правитель, лицар, прекрасна дама... Однак про це трохи згодом. А зараз цікавий факт.
На листівці 1903 року зображений Головний вокзал Дьобельна. На фасаді його - як ви самі можете бачити - замість напису "Döbeln Hauptbahnhof" вказані назви міст, в напрямку до яких слідують потяги. Лейпціг, Дрезден, Хеймніц і Різа...
Розумієте? В цьому ж вся суть: всі дороги ведуть в Рим і жодна не веде в Дьобельн.
Місто давно віджило свій розквіт. Машинобудівний завод Роберта Тюммлера, саме на ньому в 1930 році винахідники придумали ручку на двері автівок, яка запиралася. Свого часу компанія поставляла продукцію усім лідерам німецького автопрому... Завод Франца Рихтера, який виробляв сільськогосподарську техніку, - сівалки, молотарки, - усе, що треба для селянина. Хімічний завод Грейнера. Фабрика по виробництву какао, праліне і шоколаду Clemen & Sohn. Пожежні машини Мюллера вважалися справжнім хітом, просто відлітали на експорт. Фабрика металічних виробів Шмідта, Сигарна фабрика Луі Штурма, Цукровий завод Zuckerfabrik Döbeln AG. В 1914 році в Дьобельні було 345 промислових компаній. Диміли труби, гримали молоти, бадьоро і весело знімали різці залізну стружку. А потім до влади прийшли нацисти. Потім була війна. Під згубні її потреби швидко і вправно перелаштувався Дьобельн. В Tümmler-Werke заходилися виробляти міни, гранати, деталі торпед, таке інше. У Гросфусса розробили кулемет MG 42. Саме тут геніальний інженер Вернер Грюнер відпрацював технологію неріжучої обробки листового металу, завдяки чому Німеччина швидко та дешево штампувала деталі знаряддя вбивств. А потім Червона армія перемогла. Грюнера вивезли в Радянський Союз. Туди ж поїхало промислове обладнання Дьобельна. На підприємстві VEB Metallbau Döbeln, яке стало правонаступником фабрики Гросфусса, з тією ж завзятістю штампували деталі для АК-47. А потім в Берліні впав мур, настали інші часи, будівлі цехів знесли, від минулої індустріальної слави Дьобельна залишилися крихти.
І що? Та нічого.
Врешті решт це загальна тенденція. Повсюдно в світі на заміну слюсарям, токарям і фрезерувальникам приходять державні службовці та блогери. Дьобельн - не виключення. В ньому зручно й комфортно жити, проте робити тут абсолютно нічого... Саме тому, до речі, поява людини з валізою справляє на мешканців міста враження. "Хто це?", - читається в їх очах. - "Що забув тут сей дивний прибулець? Фантоми якого щастя?".
І не кажіть їм, що ви просто турист. Ніхто вам не повірить. Бо ціль туриста - пам'ятки та цікавинки. А в Дьобельні їх немає...
Але ж ви не турист... Ви мандрівник. А мандрівник, як самурай, - у нього немає цілі, є тільки шлях. Кожного дня новий і новий шлях. Одного дня він приведе вас в Дьобельн.
Далі буде
При оформленні сторінки використані фото Ian, Martin Geisler, SK Fotografie та чиїсь ще.