Дрезден
Перш за все
Глава 1
Перша згадка про Дрезден датується 31 березня 1206 року і невідомому автору вистачило одного речення, аби в Acta sunt hec Dresdene сповістити про судове засідання стосовно зносу замка Торун на Бругвартсберге. Однак вже за пару століть знадобилась би ціла купа ченців, щоб хоч би коротко занотувати в літописах принади міста та його численних достойників, і тільки заощадливість місцевого керівництва врятувала від смерті порядне стадо корів, чиї шкіри мали б піти на пергамент для тих розлогих нотаток.
Втім,
слід зауважити,
тутешні мешканці ніколи не мали занадто великого пієтету перед худобою, серед блюд дрезденської кулінарії відзначимо традиційні ковбаски та пряне печеня з телятини, на святковому столі городянина завжди цінувався добрий шмат м'яса, і як би б ото, готуючись до Великодня, не веселилися усім містом під гаслами "Прощавай м'ясо" (латиною: carne vale), але закінчувався сорокаденний піст і знову під ніж відправлявся скот заради вищезгаданих вже ковбасок,
впродовж усієї дрезденської історії тут ніколи не відчувалась нестача боєнь,
в 1945 році їх було, як мінімум, п'ять,
- але про це трохи згодом -
Наразі про середньовіччя. В 1485 році Дрезден став герцогською резиденцією. В 1547-му курфюршество Саксонія возз'єдналося з Мейсеном і дрезденці отримали чудову можливість не тільки в майбутньому пити чай з порцелянових блюдець виробництва славетної мейсенської мануфактури, але й просто зараз обирати вінценосця Священної Римської імперії.
Звісно, не всі містяни, - тільки один: той, хто мав зиск із наявності в міста статусу столиці Саксонії, - princeps elector imperii, себто князь-виборник.
Вибори колегією з семи курфюрстів графа Гайнріха VII римсько-німецьким королем. Зображення з Codex Balduini. Саксонський виборник - третій справа.
* * * * *
Найбільшого розквіту Дрезден досяг на початку вісімнадцятого століття при Августі Сильному, який із дбайливістю ревного адміністратора немаленькі доходи витягував з управління Річчю Посполитою. Саме тоді трудами Маттеуса Пеппельманна та інших майстрів, що зналися на бароко, місто отримало вигляд, який й досі з першого погляду причаровує приїжджу людину.
А ще ж і адепти модерну чимало додали краси.
Тож любителі архітектури мають тут з півсотні залізних приводів, аби вигукнути із захопленням: "А вміли ж будувати предки!".
Хоча,
поклавши руку на серце, визнаємо:
увесь дрезденський антураж то є підробка,
лишень декорація знищеної красоти,
з 13 по 15 лютого 1945 року 722 важких бомбардувальника британських Королівських повітряних сил і 527 літаків з ВПС США скинули на Дрезден близько 4000 тонн бомб і запалювальних пристроїв. Бомбардування та вогняний смерч, у який воно переросло, повністю знищили центр міста.
"Варварство", - жахнулося людство.
"Законна воєнна ціль", - відповіли військові.
* * * * *
Бойня № 5
Курт Воннегут - американський вояк, а згодом видатний американський письменник - вижив в пеклі бомбардування Дрездена. Цей ні з чим незрівнянний досвід втілився в книгу "Бойня № 5, або хрестовий похід дітей" - текст надзвичайної моральної ясності.
... йому було двадцять, він вчився на хіміка в Корнелльському університеті, - музика, книги, дівчата, вечірки, - навчання не дуже цікавило Воннегута. 7 грудня 1941 року США вступили в війну і стало не до веселощів. Аби уникнути служби по призову Курт записався на офіцерські курси, але звідти його турнули, - щось бовкнув не те для преси. В грудні 1943 року Воннегут завалив сесію і його відрахували. Не очікуючи повістки, юнак добровільно записався в армію. Рядового під номером 12102964 відправили у Форт-Брегг, штат Північна Кароліна. Там його вчили поратися біля 240-мм гаубиці, - страшного монстра, який щохвилини відправляє 160 кілограм смерті на відстань двадцять три кілометра.
Воннегут не отримав жодної піхотної підготовки, але попав в 106 піхотну дивізію... армія, таке буває. Скомплектовану по мобілізації та поспіхом навчену дивізію завантажили на кораблі і новоспечені вояки відплили в Європу.
6 грудня 1944 року американці висадилися в Гаврі і за кілька днів потрапили в страшний заміс в Арденнах: 423-й та 424-й полки висунулися далеко вперед і... як написав згодом Курт Воннегут батькові: "Сім танкових дивізій нелюдів відрізали нас від решти Першої армії Ходжеса. Іншим американським дивізіям на наших флангах удалося відійти. Ми ж були змушені стояти та боротися. Багнети не надто гарні проти танків. Боєприпаси, продовольство та медикаменти скінчилися; наші втрати перевищили кількість тих, хто ще міг битися, і ми здалися".
Разом із кількома тисячами військовополонених Воннегута відправили в Шталаг IX-B біля Бад-Орба, однак там відмовилися їх приймати, - нікуди. Шталаг IV-B поблизу Мюльберга також був переповнений. Кілька днів Курт провів просто неба. Поморозився страшно, але пощастило, вижив. Врешті решт вкупі з іншими ста п'ятидесятьма полоненими янкі Воннегута відібрали в Arbeitskommando 557 і відправили до Дрездена. Щоденний раціон американців складався з 250 грамів чорного хліба та полумиска картопляного супу... аби не здохли.
Спочатку Курт разом з іншими ув'язненими розбирав завали на вулицях, а потім працював на фабриці, яка виробляла вітамінний сироп для вагітних. На ніч полонених замикали на бездіяльній скотобійні номер п'ять, а під час повітряних тривог вели до підвальних приміщень, де колись-то зберігалися туші тварин... Це й врятувало.
... запаморочливий їдкий чад, купа битого каменю, змішаного з рештками тіл, страшний сморід людського горілого м'яса, - Дрезден, який назавжди залишився перед його очима.
Бо з війни немає повернення.
Вороття не буде.
При оформленні сторінки використані фото Henryk Konrad, Bernard Gotfryd та чиїсь ще.