Веймар
та інші столиці Німеччини
Невтомні творці контенту з безневинністю немовлят стверджують, що у Німеччини було сім столиць: Аахен, Регенсбург, Франкфурт-на-Майні, Нюрнберг, Берлін, Веймар та Бонн, - і, як бачимо, у цих анонімів усе гаразд з арифметикою, але дуже погано з історією.
Адже Священна Римська імперія,
- ми якось писали про це, -
була подорожуючою державою: десь, як в Аахені, коронувалися імператори; десь, як в Регенсбурзі засідав Вічний Рейхстаг; десь, як у Нюрнберзі зберігалися усілякі імперські клейноди, але жодного місця, про яке б ми мали підставу сказати, що це столиця того гігантського, на пів-Європи, територіального монстра, просто не існувало.
Столиці в нашому сьогоднішньому розумінні в Імперії не було, та й державою ми би назвали її з великою обережністю. Швидше такий собі кооператив феодалів, пов'язаних васальними і родинними відносинами, клубок протиріч і відвічної ворожнечі, - чи то цвіт лицарства, чи то зміїне кубло, - в будь-якому разі не єдина країна.
* * * * *
Довколишній світ впевнено крокував у майбутнє: пихкаючи димом, плескали по воді лопатями коліс пароплави, незграбні і вайлуваті ставали на рейки прообрази паротягів, парові молоти з розкотистим грюкотінням кували розпечене до червоного жару залізо і завзято, з механістичною швидкістю та байдужістю відтинали голови гільйотини, - летіли тиранів голови і грозою гримів над континентом поклик "Свобода, Рівність, Братерство",
- палала Європа, рушився старий світ -
і тільки на теренах, що за традицією вважались Імперією, застигло Середньовіччя.
136 церковних держав плюс 173 світські держави плюс 85 вільних імперських міст - ось, що таке Священна Римська Імперія в переддень релігійної Реформації. Наприкінці XVIII століття кількість клаптиків цієї клаптикової ковдри зменшилася десь до трьох сотень, і жоден прищ, який сидів на троні будь-якої тамтешньої територіальної складової, не вважав себе підлеглим свого імператора. Ні єдиного законодавства, ні єдиних фінансів, ні єдиного війська... Здається, чи не єдине, що тримало у купі це згромадження майже суверенних утворень, - спогади про минуле, згадка про войовничий запал предків, які мечем здобули собі славу і такі, на пів-континенту, здобутки... Тож коли Наполеон взявся перекроювати мапу Європу серед німців чимало знайшлося охочих йому допомагати. Так, так, не на захист своїх земель стало німецьке лицарство, а поспішило записатися у союзники до загарбника. Не пройшло і кілька років, як політичний ландшафт змінився невпізнавано. Усі, хто найбільше ратував за покарання безбожної Франції, щезли, наче й не було їх ніколи на світі, - усі архієпископства, єпископства та абатства. Розпрощалися з вільностями вільні імперські міста. Зникли маєтності сотень графів і лицарів, чиї провина була тільки в мізерності володінь. Натомість Пруссія здобула 10 тисяч квадратних кілометрів площі і 460 тисяч осіб населення; Баварія - 4000 кілометрів квадратних і чверть мільйона людей. Австрія, Баден, Вюртемберг, Гессен-Дармштадт, Нассау... усі вони виросли, усі щось відщипнули... і, якщо ми подивимось в ті буремні часи,
- годину краху Першого Райху і наступне десятиліття -
то побачимо Прусську імперію, Австрійську імперію і Рейнський союз, створений Наполеоном під власним протекторатом, тобто купу німців і їхніх держав, а Німеччини все ще немає.
Отакий от несподіваний парадокс.
Веймар
Марна справа шукати німецьку столицю там, де й Німеччини-то не було, але ми все ж таки спробуємо. Веймар! Саме тут на початку карколомної музичної своєї кар'єри натискав на клавіші віртуоз-виконавець Йоганн Себастьян Бах і ще не встигло після від'їзду генія стихнути відлуння потужних його прелюдій і грандіозних токат та фуг, як в місто прибуває інший видатний композитор, - Анна Амалія, уроджена фон Брауншвейг-Вольфенбюттель. В результаті заміжжя ця юна особа стала герцогинею Саксен-Веймарською і Єйзенахською, напередодні свого вісімнадцятиріччя вона справдила найважливіше династичне очікування нової рідні, народивши принца Карла Августа, тож могла повністю зосередитися на поривах примхливого серця,
і,
- о, диво! -
оточила себе не залицяльниками та баболюбами, а філософами, поетами, вільнодумцями,
і таких понабиралась ідей від цієї навіженої публіки, що у родичів та сусідів аж чуб дуба стає. Замість того, аби якнайвище зводити стіни Веймара, чигаючи на неминучу війну, правителька знесла міські укріплення, а з каміння будувала житло. В башті влаштувала бібліотеку. Обклала населення новим збором, призначеним для фінансування пологового будинку. Дорого обійшлася їй та акушерська копійка, - 6 травня 1774 року Веймарський замок згорів в результаті підпалу. Але й це не зупинило реформаторський свербіж герцогині... До того ж нащадок роду дозрів до великих справ, - в 1775 році Карл Август став біля керма держави і не гаючи часу зайнявся звабами місцевих красунь,
- тож ми сміливо можемо віднести вихованця Крістофа Мартіна Віланда до одного з перших учасників руху "Буря і натиск", -
Емоційність романтиків, естетика демократії, протест проти церковних догм, - палкою фразою жив і кипів Веймар, здобуваючи право на самобутність німецької нації: Фальк, Гердер, Шиллер, спом'янутий вище Віланд,
і, звісно, Йоганн Вольфганг фон Гете,
ікона німецької літератури,
а до того ж чи не найліпший друзяка герцога і головний рушій змін. Як трохи згодом висловився Гейне:
Цей велетень був міністром у карликовій німецькій державі. Про сидячого на троні Юпітера Фідія в Олімпії казали, що, якби він колись раптом встав, то проломив би головою дах храму. Таким самим було становище Гете у Веймарі: якби він колись раптом повстав зі свого нерухомого спокою і випростався, то пробив би державний дах або, що ще ймовірніше, розбив би собі ним голову.
На щастя для шанувальників літературних чеснот Гете світла його голова на державній службі вціліла, і ті романтичні молодики, які не встигли пустити собі кулю у серце після штудіювань страждань юного Вертера, мали можливість пережити пубертатні забавки і врешті решт подорослішати, зрозуміти, що є речі важливіші, ніж принади актрис,
і,
тим більше,
ніж корона на голові чергового Габсбурга.
Саме там і тоді щось зламалося в звичному ході подій, щось змінилося в народній свідомості. Не дріб'язком битого скла відчули себе від віку роздрібнені німці, а часткою цілого, єдиного, що має найвищий сенс, того, що нашою мовою зветься "Батьківщина".
Злам епох
Одже Веймар...
Місто, де схильність людини до рідних обріїв знічев'я перетворилася на відчуття Батьківщини;
Де від віку роздрібнені німці раптом усвідомили себе нацією;
Де балачки кількох прекраснодушних базікал неждано-негадано знайшли відгук в душах підростаючого покоління, з тим щоби невдовзі воно зуміло осмислити сенси і крикнути: "Правильно!".
І невипадково після поразки Німецької імперії в Першій світовій війні та революційного переходу країни від монархічного конституціалізму до парламентсько-демократичної республіки - в час пертурбацій, бунтів, стрілянини на вулицях, суцільного зневірення і озвіріння, - саме у Веймар з'їхалися новообрані члени Установчого Національного зібрання,
інституційна пам'ять про той спонтанний і самовільний культурний вибух, про інтелектуальний розквіт в період абсолютної політичної безпомічності і страшного відвічного розбрату, спомин про змарновані ідеали та інтуїтивний, на рівні інстинкту, потяг до єдності і справедливості безпомилково привели народних обранців сюди,
змусили їх зібратися, аби виробити нову Конституцію,
- саме тут точка зборки Німеччини! -
тож якщо і шукати столицю країни в часи, коли і країни-то не було, то тільки у Веймарі...
Але повернімося у дев'ятнадцятий вік.
Мапа клікабельна