Дещо про Австрію
Глава 3. Вольфгангзее та церква Сятого Вольфганга
Якби б ви були велетнем, а озеро Вольфгангзее келихом у вашій руці, то під заклики: «Пий до дна, пий до дна, пий до дна!» ваших веселих товаришів вам довелося би випити 667 мільярдів літрів води.
Але,
- на щастя -
ви звичайна людина; усе, на що ви здатні, це хильнути декілька чарок під добру закуску; тож озеро Вольфгангзее у повній безпеці; лежить собі під небесними чистими блакитями у первозданній красі, наче в ті стародавні віки, коли йшов цими місцями по справах поважний пан, - єпископ Регенсбургу на ім'я Вольфганг, - та й замилувався чарівним краєвидом, та й вирішив тут залишитися, пожити деякий час відлюдником, і був на календарі рік 976-й.
Церква Святого Вольфганга
Пастирі людських душ, як відомо, - персони геть непосидючі. Якось спало на думку Вольфгангу зайнятися будівництвом. Кинув сокиру з гори, аби Господь указав місце для майбутньої церкви; потім три дні шукав її у кущерях та гущавинах, а коли нарешті знайшов, то розчистив ділянку, вказану небесним провидінням, від розбуялої ядуче-зеленої порослі і звів, з божою поміччю, кірху.
Мабуть, то є вигадка... Бо сокира і кам'яниця, - якось воно не дуже одне до одного клеїться. Оце якби б пан єпископ жбурляв кельма або зубила, чи ще якийсь мулярський інструмент, тоді можна було б повірити у цю прекрасну історію...
А втім...
А втім не треба вірити у історії, - вірте у Бога: бо дива у світі трапляються. Від будь-якої хвороби міг зцілити Вольфганг недужого і потягнулися до вправного лікаря страдники. Про безлюддя вже мова не йшла, завирувало життя на берегах Вольфгангзее: тут табором стали паломники, там - аби наглядати за віруючими прибульцями - облаштували ченці монастир, а ондечки розташувалися готелі, ресторації та лавки з продажу сувенірів, адже час іде, а люди з цих місць ніде не поділися, людей навкруги повно.
* * * * *
Церква Святого Вольфганга - споруда таки чималенька; збудувати її самотужки задача вкрай не проста. Але у єпископа Регенсбургу був помічник, - Сатана. Кажуть, Вольфганг пообіцяв дияволу душу першого відвідувача божниці і за цю сумнівну платню нечистий горбатився на об'єкті з ранку до пізнього вечора, а може і до ночі. Яке ж було розчарування гаспиду, коли першим у новеньку церкву зайшов якийсь, прошу пана, вовк.
Якщо ж ігнорувати подібного штибу легенди, то треба визнати: жодних прізвищ майстрів, причетних до початкових фундаментів, стін та покрівель, історія не зберегла.
Відомо, що кам'яницю декілька разів розширяли та перебудовували, - останній раз муляр Ульріх у 1413 році докладав зусиль. Потім церква згоріла, потім її реставрували, потім ставили та зносили перегородки, облаштовували молитовні, прибудовували каплицю... Наразі це двонефна доволі невисока будівля, є вівтар, є орган, є кафедра. Внутрішнє оздоблення церкви відрізняється справжнім смаком...
- відрізняється від чого? -
- це питання на яке я не знаю відповіді, -
але всередині досить красиво.
Церковні принади зладжені дотепними штукарями із фантазією та майстерністю. Ось вівтар паломників роботи Шванталера змагається у досконалості із філігранним різьбленням славетного Пахера. А оце причаровує око кафедра, творіння великого Гуггенбихлера. Біля вівтаря Ганни, виконаного паном Кохом, і мармурових вівтарів Якоба Занузі, як завше, товчуться роззяви, - усе силкуються відрізнити одне від одного. Що не кажіть, є велика різниця між колекціонуванням безіменних уподобань і насолоджуванням від мистецтва великого Гуггенбихлера.
... ким би цей пан не був...
При оформленні сторінки використано фото: Erich Hochstöger, Wolfgang Sauber та чиїсь ще.