Дещо про Австрію
Глава 2. Примари і музика

Звучить музика.

Кому довірити саунд-трек?

Претендентів чимало: Гайдн, Моцарт, Штраус.

Людвіга ван Бетховена не станемо скидати з рахунків, глухуватий класик довгий час жив у Відні.

- Може, Кончиті Вурст? - невгамовний доктор підкидує і собі пропозицію.

- Йдіть до біса, пан Зигмунд, - спалахує гнівом автор. – Обійдемося у тексті без збочень.

Літератор фон Захер-Мазох тяжко зітхає і, не сказавши ні слова, уходить.

* * * * *

Одже звучить музика.

Масонська кантата Моцарта.

Laut verkünde unsre freude k. 623.

Цокотять копита. По вулиці їде карета, у кареті сидить Меттерніх. Ордени, пудра, перука… Всесильний канцлер імперії направляється у театр.

Бургтеатр вщент заповнений людством.

Більше народу тільки на кладовищі.

Кажуть, на Центральному цвинтарі Відня покоїться тьма-тьмуща душ, - десь три мільйони за останніми підрахунками.

Ніж злічувати могили, краще би з’ясували чи дійсно мерці упокоїлися.

Може вештаються вони нічною столицею і лякають тендітні натури, на кшталт, бідолашного Франца Кафки. Бо дід його, пишучий здоров’ям м’ясник, міг зубами підняти мішок з борошном. Батько – статний велетень з пишними вусами, тримав магазин модних речей на Цельтнерштрассе у Празі. А нащадок їх… Наче той саджанець, що потерпає без поливу у посуху, сохнув, в’янув, ледь дотягнув до власного сорокаріччя, а потім опинився у віденській клініці професора Гаека і миттю столичні примари зробили свою чорну справу: не встиг нещасний й очима блимнути, як діагностували йому туберкульоз гортані та й спровадили помирати до санаторію доктора Гофмана.

Точно!

До біса Відень.

Пора на свіже повітря.

На природу, у гори, туди, де вільно дихати грудями, де світло і радісно на душі. Де лунають безжурні тірольські пісні, де блакить у небесах, а озера, наче смарагди… Кажуть найбільший у світі смарагд зберігається в імператорській скарбниці у Хофбурзі… Не вірте, - він поступається Вольфгангзее: і розмірами, і красою.