Книга мрій
Ілюстровано Анною Катаян

Між "ще тим" і "вже цим" лежить велика частина мого життя. І я міг би написати про неї неабияку Книгу спогадів, однак після першої же глави стає зрозуміло, що спомини того не варті, - краще братися за Книгу мрій. Бо життя не закінчилося, ще стільки всього попереду. Треба ж з'їздити на малу Батьківщину, - вклонитися татові, розцілувати маму, сказати сестрі: "Привіт". В Німеччині й досі є деякі незакриті гештальти. Одеса, Козятин, Дніпро... А, може, гайнути в Америку? Що й казати, пів-світу очікує на невідкладні наші візити. Аби тільки вистачило ілюстрацій у художниці Катаян.

Звісно, особисто ми не знайомі. Шляхи наші не перетиналися, але ж могли.

Анна народилася в 1987 році в Харкові.

Тож, з обмовками, ми земляки.

Я безумно люблю це місто.

Мені до вподоби вийти зрання з дому і, прямуючи на завод, неспішно йти харківськими асфальтами, слухати шум міста, що тільки-но прокидається, як шелестять шини, як діловито і заклопотано стукотять по рейках трамваї і, дзенькаючи, мчать вдалину;

дивитись на небо, в якому ледь жевріють і потроху згасають зорі,

на зелень садів і оздобу старовинної забудови,

насолоджуватися свіжістю,

дихати, пити ранкове повітря Харкова...

І хоча в минулому тисячолітті я вдихав запах іншого міста, справа не в географії: мистецтво і будування машин, то геть різні світи. Я обожнював гул верстатів, іскри сварки і пах мастил, а вона чи не з пелюшок поринула у малювання: змалку вчилася в Дитячий художній школі імені Репіна; потім - Харківський художній ліцей; потім - за результатами всеукраїнської олімпіади - поступила в Харківську державну академію дизайну і мистецтв. В майстерні доцента Бикова опановувала реставрацію станкового та монументального живопису. Оволоділа наукою гідно, свідчення тому магістерська наукова робота і здобутий в 2010 році диплом. Додайте до академічної освіти беззаперечний талант, вроджену непосидючість та неспинну невтомну працю, і ви отримаєте професіонала, який нарозхват: майстер-класи, пленери, виставки,

- ані хвилинки вільної, аби вийти зранку у місто, подивитися на трамваї, понюхати пах мастил -

тож шансів зустрітися з Анною у нас було вкрай обмаль. Та й нині світи наші не перетинаються... Ми можемо познайомитись хіба що в майбутньому, - там, де чекає на наші візити пів-світу, - десь в Парижі або у Венеції.

Або ж в рідному Харкові, в шість годин вечора після війни.