Свобода і крила
Скульптор Михайла Колодко

Монументальна скульптура - не найпоширеніший вид мистецтв.

Бо брила доброго каменю або одна - дві тонни бронзи, які необхідні для створення пристойних розмірів статуї, - це ж сила-силенна грошей. Улещувати меценатів, низькопоклонничати перед владою, аби узгодити місце,

- клопоти, клопоти -

Але ж Михайло Колодко українець з угорським корінням,

він не китаєць, щоб сидіти на березі річки та чекати допоки пропливе перед ним труп чиновника з райдержадміністрації...

Тільки-но в кишені митця задзеленчить випадкова монета, негайно купляє він хоча б трохи матеріалу, і втілює в ньому одну з численних своїх ідей.

Адже ідей у Колодка завжди не бракувало.

Бракувало грошей.

Бракувало імені, в яке б могли інвестувати свої накопичення колекціонери.

Врешті решт бракувало мізків у місцевій ужгородській еліті: ото, як при комуністах зводили тут на постаментах Ленінів, так після проголошення незалежності України почали вшановувати нових героїв, - персон, які ніколи в Ужгороді не бували, які жодним чином з Ужгородом не пов'язані.

Що ж.

Хто платить, той замовляє музику...

Дивна музика звучала на Закарпатті на початку двохтисячних.

(Бо скульптура - це ж музика. Як і будь-яка візуальна творчість. Не скульптура породжує тишу, а відсутність в скульптурі музики... Книга, фільм, сюїта, картина, скульптура, - це лише форма висловлення. Скульптура може волати, і волала душа художника, терзалася посеред какофонії часу...)

Саме тоді, на початку двохтисячних, з'явилася в місті "Свобода",

бронзова міні-скульптура від нікому невідомого автора,

чийсь відчайдушний крик.

Монументальна скульптура - не найпоширеніший вид мистецтв. Насамперед тому, що не розмір статуї визначає, чи належати їй мистецтву.

Скільки кам'яних та металевих велетнів попирає міські площі, скільки з них не торкає жодного серця? А маленька фігурка візьме і несподівано чимось зачепить... І юрмиться біля неї народ, фотографує, викладає в соціальні мережі.

Тільки-но скульптор Колодко усвідомив, що мініатюра дарує митцю справжню творчу свободу, як виросли в нього крила.

Ані бюджетні проблеми, ані смаки нуворишів більше його не переймали. За кілька років з-під легкої руки майстра вийшли і тишком-нишком з'явилися у різних куточках Ужгорода бравий солдат Швейк і Святий Миколайчик, Джон Лорд (так, так, клавішник із «Deep Purple»), Тивадар Чонтварі Костка, Гаврило Мартинович Глюк, Енді Ворхол, Вольфганг Амадей Моцарт, Гаррі Гудіні, Крістіна Чакі, Міклош Берчені...

І кожна фігурка мало того, що досконала за виконанням, вона ж ще й з якоюсь історією,

якось пов'язана з містом,

просто знахідка для екскурсовода...

Гіди й гідеси миттю зорієнтувалися, і в проміжок між ранковою кавою та бограчем або борщем на обід водять туристів по ужгородських вулицях і з гордістю демонструють сучасне мистецтво, - відтепер це справжній туристичний магніт.