Горизонт подій
Художник Олексій Ревіка

Можливо, це оповідь про безмежжя.

Про час від віку до віку.

Про випалене сонцем небо, про випалену сонцем землю, про український степ, що розпростерся, скільки сягає ока, змучений спекою, змучений спрагою, де повітря вібрує від жару полудня і тече, тече над степом світло-блакитними майже прозорими ріками, перетікає з безкінечності в безкінечність.

Можливо, це оповідь про людину, про самотність і тишу, про неясні шерехи в травах, про роздмуханий вітром білий димок ковилу, і про те, як на схилах могил, де збігається степ червоними маками, гріються на розпеченому сонцем камінні звившись в клубок гадюки, і від віку до віку – тисячоліттями - стоять кам’яні істукани,

- божки кочових народів, -

Як згадка про те, що колись-то сюди вже приходили завойовники,

Як нагадування, все неодмінно минеться,

Бо все, що є, вже було: немає нічого нового на землі.

Про що «Горизонти подій» Олексія Ревіки? Про поселення, що загубилося у закутку українського степу. Про місце, де самота є невід’ємною частиною буття і сонце в зеніті спалює все живе, а коли ховається, то зітхає земля з полегшенням, і благословенна ніч випаровує жар з поверхні, і клубочиться, пливе густими туманами над росистими травами ранок.

Не можна не відчувати містику таких місць, коли заходить сонце і раптова настає тиша,

так каже художник,

- адже попередній абзац це майже дослівна його цитата –

Ви ж не встигли помислити, що коли б мені довелося на власний розсуд коментувати час українського надвечір’я, то я б говорив про тишу?

Звісно, ні. В мене б невгамовно тріщали цикади і під акомпанемент веселого жаб’ячого оркестру радувалось би все живе довгоочікуваній прохолоді.

Але «Горизонт подій» не про веселощі.

Він про мить між було і буде:

Про те, як гадюка схопить жабу і вже почне насолоджуватися теплом її тіла, коли щур вхопиться гадюці в хвоста і жаба залишиться в горлі змії назавжди. Гадюка обів’є щура кільцями свого тіла, залишаючи щурячі легені без повітря та зупиняючи його життя,

- так каже автор, але він помиляється, -

Життя не зупиниться.

Щури виживуть. Під життєствердні жаб’ячі пісні згасне в ночі червоне люциферове око. Аби завтрашнім серпанковим ранком знову зійти на небо радісним ясним сонечком. І виповзуть змії, аби погріти свої чорні тіла на камені. І над безкраїм степом вільний буде свистіти вітер. І серед непоступливих будяків будуть стояти кам’яні скіфські баби,

- божки народів, що відійшли у засвіти, -

У тиші з байдужістю дивитися на залізні надгробки чергових завойовників. Адже все вже було, немає нічого нового на землі...