Золота доба
Художник Сергій Світославський
Глава 4
І настала золота доба художника Світославського: як напише яку картину, відразу вишукується черга колекціонерів, за будь-які гроші згодні придбати творіння. Не треба, панове, за будь-які, купуйте за великі… І мнуться багатії, і чухають у потилиці: «Дорого»… Однак що ж ти поробиш? Треба брати… Бо хто ж іще намалює такі дніпровські розливи, такого ладного вітряка, або ж волів, - бач, які красені…
Чесно кажучи, і окрім Сергія Івановича є на Украйні спеціалісти. Васильківський, Пимоненко, Левченко… Ще й заїжджі зірки. У 1885 році почався розпис Володимирського собору і професор Прахов, спокушаючи грандіозним бюджетом, затягнув у Київ увесь цвіт мистецького товариства. Єдиний нюанс, не всі запрошені богомази поспішають попрактикуватися на волах… Зате ледь не кожний з прибульців намагається вліпити на стінку дружину професора в образі Божої матері. Тільки Васнецов - дійсно порядна людина: на чужих жінок не заглядається, роботу свою вважає духовним послухом, голова його наповнена виключно мучениками, святими, апостолами, пророками, ангелами, і всі, мов живі, і всі у велетенських розмірах… Прокинеться посеред ночі Віктор Михайлович, а перед очима Мойсей стоїть з чорною кошлатою бородою,
- точнісінько, як у того художника з Куренівки –
І тільки-но блиснуть в мороці вікна ранішні зорі Васнецов вже на ногах, вже готовий пертися за світ очі.
Олексій (син) згадував: «Помню, долго надо было подыматься вверх, где стоял дом, помню большую темноватую мастерскую, павлиньи перья на камине…»
Вид біблейського старця з фронтону Володимирського собору гіпнотизує, приковує погляд, - уявляю, яке незгладиме враження справляв цей суворий, неговіркий чоловік при зустрічі… Ніяковіли легковагі дотепники, як знічуються будь-які сміхотуни у присутності похмурих та вовкуватих велетів. Тріпотіли метелики біля пупків розтривожених панночок і чудилася панночкам якась таїна у цій непривітній відлюдкуватості, пристрасті і жага, розбите коханням серце…
Оце вже така жіноча природа. Ба більше, людська. Медом нас не годуй, а подай амурних сенсацій. Але – вимушені констатувати – біографія Світославського не дає нам приводів живописати, як спопеляє жадання тіла чи під ногами гойдається земля… Звісно, він не був анахоретом. Свого часу два юнака, два талановитих художника повадилися гостювати у пана Орловського, і, ясна річ, не для того аби чаювати у компанії славетного живописця. Бо ж дружнє чоловіче застілля таки скрашувала і жіноча особа: пасербиця професора. Що бестія файна, то файна: як подивиться – кров кипить. Але хлопець з Пріорки вийшов з-за столу з дружиною, а Світославський, прямо скажемо, із гарбузом.
роботи В.І. Сурикова
Скільки тих гарбузів накопичилося у коморі Сергія Івановича можна тільки гадку гадати, але у 1890 році – у віці Христа – наш герой покохав доньку засновника та господаря мережі московських музичних магазинів знаменитого Юргенсона, пошлюбив Олександру Петрівну і перебрався знов до Москви.
Оселилися молодята у Ковпашному провулку, що на Петрівці.
При оформленні сторінки використані репродукції картин художника Світославського "Воли на ниві" і "Садиба художника взимку", а також портрет Олександри Петрівни Юргенсон роботи В.І. Сурикова, 1900 рік.