Картини
Художник Пимоненко
Глава 9
Нестача фантазії - ось, що таке історик.
Ключевський переписує у Соловйова, Соловйов у Карамзіна, усі вони - у Нестора Літописця; лише одиниці спілкуються із людьми; більшість гальванізує покійників. На сторінках часописів ходять мерці: інтригують, кохають, ведуть філософські розмови... мов живі.
В цьому "мов" - сум автора.
Бо давно вже немає з нами Миколи Корниловича Пимоненка. На початку 1912 року він захворів, щось з печінкою. З огляду на слабке серце хірурги не наважилися художника оперувати, - два місяці чоловік промучився, а потім пішов з життя: 26 березня його не стало.
Відспівали Пимоненка у Володимирському соборі, поховали на Лук'янівському кладовищі, сказали над могилою усі відповідні слова та й продовжили собі жити далі: творити, вчити студентів, примножувати капітали, ловити та вішати революціонерів, стріляти у царських сатрапів, невдовзі вибухнула війна, потім ще одна, - революції, голодомор, репресії... зібрала смерть кроваві свої жнива; мільйони покійників, - мерці, мерці...
* * * * *
Плішивий гомункул висмикнув із небуття химери імперії і маренням стали часописи сьогодення, страшною та ненажерливою ілюзією, світом крокує смерть. Нестача фантазії обернулася її надлишком, - гуде, вирує бісова коловерть. Кілька років телевізійних етерів і натовп готовий вбивати... За що? За те, що ти не такий...
Картини Пимоненка
Малярська спадщина живописця налічувала декілька сотень полотен, - щось загубилося у пертурбаціях розбурханої епохи, щось зберіглося і експонується: підеш у музей подивитися, - ось вона, Батьківщина. Сяє веселе сонечко, горить небесна блакить. Вози, воли, круторога наша естетика. З ярмарку йде посімейство: дебела жіночка (якщо згадати якого-небудь нашого видатного стиліста, то ми будемо вимушені віднести її до того класичного типу базарної торговки, що їх, здається, ще ніхто у світі не зміг перекричати); поруч тьопає її чоловік, - той самий дядько, що з честю носить звання "гречкосія"; нічим не виділяється він із тьми тьмущ такої ж сірої сіроми, але ж бач: цілком задовольняє потреби своєї грудастої та широкозадої жінки. Третя, мабуть, дочка, - швидкоока Оксана. І ось вони йдуть з ярмарку, пече сонце, горить блакить. Тато хильнув трохи зайвого, мама щедро наділяє його стусанами, дочка з посміхом тягне батька додому... і усі вони, мов живі...
В цьому "мов" - радість автора.
Бо це його Батьківщина, його життя.
Стоячи перед картиною, він дивиться на полотно і якось знічев'я розчиняються фарби, зникають вози, воли... Не персонаж, народжений пензлем художника, то вже сам автор плентається додому; так, то моє буття.
"Це ж треба було так напитися", - кається автор, можливо, дещо з запізненням... нічого, була б це найгірша біда. Вже скоро він добереться до дому, впаде на подружнє ліжко і задасть солодкого хропака. А зранку - що буде зранку? Може, він вип'є чаю, завареного прямо у чашці. Може, потягнеться до гарячого, до жіночого... А, може зітхне і легко та радісно відлетить до бога душа його. Бо це текст можна закінчити чим завгодно, а життя завершується саме так: коротким останнім зітханням.
* * * * *
Але життя не закінчується. І нехай плішивий гомункул гальванізує імперію, камлаючи над вигаданою історією, життя все одно переможе: у розбомблених наших містах, у нетрях напівзруйнованих пологових будинків затарахкотять генератори і сніп світла вихватить із темряви страдницькі очі, - такі, які бувають тільки у породілля. І дипломовані лікарі намагатимуться полегшити муки поліжниці, і чий-то шепіт: "Тужся, мила моя, тужся". І пролунає крик... життя триває.
І наостанок
Як тішать нас озера, гори, квіти,
Роса, і теплий грім, і шепіт віт —
І людська творчість підіймає міт
У саме небо, зорями розшите.
При оформленні сторінки використані репродукції картин художника Пимоненка: "Жертва фанатізму", "З базару", "Жниця", "Ревнощі", "Захід сонця" та "У колодязя".
Зміст
* * * * *