Слава
Художник Микола Ярошенко
Глава 4
Двадцять три роки, і нічого не зроблено для безсмертя.
"Двадцять три! І нічого не зроблено для безсмертя...", - хто з нас, стоячи перед дзеркалом, не проголошував слідом за Доном Карлосом цей повний розпачу монолог? Щоб за рік повторити його, мов папуга: "Двадцять чотири!". А ще за рік: "Двадцять п'ять"...
* * * * *
Змалечку Ярошенко обожнював малювати, іспестрюючи олівцем кожний знайдений клаптик паперу. Мама була у захваті. Батько лишень посміхався: як-то кажуть, чим би дитя не тішилося... Де той Миколка? Де ті безжурні дні?
Миколі Олександровичу вже з добрим гаком за тридцять, а що змінилося? та майже нічого... Звісно, він вправний маляр, його професійні навички не піддаються жодному сумніву, він свій серед найкращих, рівний з рівними, один з багатьох... У 1876 році Ярошенко прийнятий до Товариства пересувних виставок, і відразу у Правління об'єднання, - усі повсякденні справи спільноти в його міцних бувалих руках. На Четвертій Пересувній Микола Олександрович дебютував із "Невським проспектом вночі", на П'ятій відмітився полотном "Сутінки", тож ім'я його відоме. Не те щоб воно гриміло, але ж і не ігнорувалося пресою, - неодмінно причепиться до журнального огляду експозиції, мов той реп'ях до собаки, що шурхалася бур'янами... така от негучна слава, таке от творче життя.
Все змінилося у березні 1878 року. Геть усе!
Проснутися знаменитим
Пересувні були неабиякими подіями у житті тогочасної інтелігенції, але не тому, що просунута публіка жадала більше живопису. Ніт! Не витонченість та ніжність образів, не розкішна фактура, не примхливо яскрава палітра чи інші художні смаколіки, - ніт, ніт, не цього очікував столичний бомонд, коли ломився на експозіцію... Ідеї! Сміливої, революційної... ось, що сподівалися побачити тут тріскучі хамуваті говоруни, що заполонили перші шпальта журналів, та їх віддані читачі, сором'язливі мрійники; студентство та професура, богема, емансиповані панночки... і, навіть, жандармські чини, чекали чогось, ну знаєте, отакого... і Шоста Пересувна не підвела.
Інтелігенція добре знала народ, вона вчила народ, "ходила в народ", це були затуркані й отупілі селяни. На Шостій пересувній інтелігенція побачила ярошенківського "Кочегара", - кремезного здорованя, пролетарія з геркулесівськими руками, на широких грудях його сяяли відблиски страшних майбутніх заграв... інтелігенція враз прозріла:
... подымется мускулистая рука миллионов рабочего люда, и ярмо деспотизма, ограждённое солдатскими штыками, разлетится в прах...
Окрім "Кочегара", на Шостій Пересувній демонструвалося ще одне полотно роботи Миколи Олександровича Ярошенка, - "В'язень". Як на мене, не менш значущий здобуток художника. Дві третини картини займають тюремні стіни. В чомусь стіни навіть переважають своєю виразністю постать приреченого страждальця. Революціонера? Бунтівника? Кого саме не так і важливо... Віконце, фігура людини, світло, - десь там, десь не тут, десь на волі... а отут, де глядач, темрява. Страшна непроглядна ледь не суцільна темрява... тюрма, тюрма...
Портрет мученика ідеї так і залишився у тіні вразившего всіх кочегара, але для долі митця, то не мало жодного значення. Головне було ось що. Внаслідок приголомшливого тріумфу на небосхилі імперського живопису зійшла ще одна неабияка зірка. Відтепер можна було лаяти художника Ярошенко за деяку млявість пензля, за недостатню технічну майстерність, за п'яте і за десяте, за те, за се... Єдине, що було неможливо, це не знати художника Ярошенко; кожний інтелігент імперії мав знати, хто він такий.