Ігор Роп'яник
... стукає у вікна весна...
На Великдень стукає у вікна весна, і відчиняються вікна, і гуляє у хаті вітер, панує у хаті свіжість, і радісно на душі.
Люди надягають святкові шати і неспішно прямують до церкви, і линуть, лунають понад землею веселі дзвони, і шириться з вуст в уста звістка: «Христос воскрес!».
- Воїстину воскрес!
Блукаючи манівцями, можна вийти з єгипетської неволі, - з обіймів зла вирватися не можливо, ми навіки його раби. Аж ось сталося раптом чудо і, мов нестерпний тягар з серця людини впав: «Ви чули? Чули? Той, кого розіп’яли, жив; смерті більше нема; наші гріхи спокуто…», - і весело, радісно гудуть над землею дзвони, усі святкують, цілуються, світом панує любов.
На Великдень стукає у вікна весна, і, мов материнська посмішка, сяє з неба осяйне лагідне сонечко, повітря повниться пташиним густим лементом, - в цей неабиякий час пан художник збирає мистецькі свої манатки і мерщій прямує у гори, і милується краєвидами, і п’яніє від цього видовища, і ковтає остудну свіжість, - ковтає ковток за ковтком.
А вже як починають буяти на схилах зелені трави, чи квітнути сливи незаплямленим білопінням, чи у передчутті холодів густою червінню обагрятися тремтячі від страху осики, то, - будьте впевнені, - він вже там, на природі, з мольбертом і з пензлями, і даремно дружина кличе його, гукає: мов йди-но додому, Ігор, обід давно на столі…
Тоді він відривається від малювання і каже: Не можу, кохана. Бо бачиш сама, - літо. Чи осінь попросилася на полотно.
Cтукає у вікна весна
Ігор Остапович Роп’яник народився 25 жовтня 1957 року у Станіславі (Івано-Франківськ), з цього і почнемо.
Батько його - професійний співак, мати - танцюристка, тож не дивно, що музи з дитинства хвацько взялися за хлопчика: обсіли, мов теє хиже птаство довкола здохлої туші, і шарпали дитя, роздираючи кволе тільце між хором та бальними і народними танцями, аж допоки у юнацькому віці підліток не відчув потяг до фотографії і не випхав покровительок мистецтв копняками за двері.
Деякий час Ігор дивився на мир крізь об’єктив, - із завзяттям справжнього ентузіаста вишукував вдалий кадр, невтомно клацаючи улюбленою мильницею, приймав участь у виставках, зняв декілька кінострічок, які демонструвалися на конкурсах аматорських фільмів, - цей шлях привів його до дверей Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого на кіно-операторський факультет.
Тут франківця спіткала невдача, прийшлося хлопцю, як то кажуть, завертати назад голоблі. Причому не у затишок батьківської оселі, а прямісінько до казарми. Два роки служби в радянській армії навели лад у голові Ігоря, - повернувшись «на цивілку», молодий чоловік здав документи на факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка.
Хто ж відмовить хлопцю у формі, редактору бойових листків? З розпростертими обіймами прийняли у виші Роп'яника: серед дівчаток і хлопчиків, - жовторотих своїх однокурсників - він мов орел у курятнику... юність, юність, весела безжурна пора.
Саме тут, в місті Лева, юнак і збагнув, що малярство - його справжня пристрасть. Мов навіжений, він вештається славетними львівськими музеями та галереями; пильно вдивляється в картини знаних майстрів: Так! Так! Помилки бути не може, живопис – його стихія.
Не гаючи часу, Ігор береться до справи. Одночасно з набуттям журналістського фаху він навчається у Московському заочному університеті мистецтв, візитує до відомих львівських митців по уроки, тоді ж, у студентські роки, відбулись і перші його персональні виставки.
