Іван Марчук
Сьогодня, завтра, завжди
Якби б він написав тільки одну цю картину, то вже його слід було спом'янути у наших скромних анналах. Бо це ж не Дніпро, панове, не сонцесяйне літо. От ви хоч би кожну неділю приїжджали сюди на пікнік, ну що б ви побачили? Галасливу чоловічу галайстру, що абикуди пхає м'яч. Жінок у відвертих купальниках. Череванів, які хлиськають пиво та смажать на мангалі шашлик. Хіба що особливо допитливі помітили б як купчаться на прибережній піщаній смузі викинуті течією водорості, мов пасми волосся, видерті з театрально-зеленої нептунівської бороди.
І в час, коли Господь сипоне у небо зірок, опинившись на березі сам на сам із малознайомою молодицею, от саме тоді, - в ту чарівну мить - може б і зочили ви незбагнене... О! якби б вам було п'ять рочків, ну точно що-небудь намалювали. Але ж ви доросла людина, - ви відкорковуєте пляшку вина та починаєте жваво мацати жіночі сідниці.
- Тож як з'їздили? - без великої зацікавленості у понеділок запитає колега.
- Прекрасно, - відповіси, і знову дерти зуби, класти цеглу, продавати світильники, чи що ви там робите у гарячці буденних днів.
* * * * *
... рідко згадуємо, що в нас є частка Творця. Та й самого Творця жалуємо не дуже. Раз на рік схаменемося: бубни, колядки... "Славімо його", - волаємо на все горло. Хоча усі ці вертепи це все-ж-таки більше про розп'ятого Спасителя; інші дві іпостасі якось не на слуху. Їм, безперечно, від цього ні жарко, ні холодно. Вседержитель взагалі не звертає увагу на наші дріб'язки та колотнечу. А от Святий дух, як то кажуть, бува прилітає. Може й до вас колись завітав у гості, може на той самий пікнік. Ви ж думали, що хапанули трохи повітря, а то божий подих, - господній знак... На що сподівався небесний посланець? Що зараз - ну може за мить - щось ворухнеться у вашому безпутньому серці, почне людина творити? Яка дивна фантазія... Вам же ніколи, у вас шури-мури. От і почимчикував гість далі... він же не буде чекати, допоки ви з дамою закінчите. Потинявся по заковулках душі та й полетів. Може, саме до Івана Степановича Марчука. А той вже з пензлем напоготові: раз, два, намалював "Золоту ніч" та мерщій на аукіцон: майже сто тисяч доларів за картину отримав. 96 800, якщо бути більш точними. От ви багато нацарювали того пересічного дня? Та справа зовсім не в грошах... На шальках цих терезів знаходиться дещо інше, - те, що важливіше за усе золото миру, - вічність для вашого імені, його безсмертя.
Галерея
Роботи Івана Марчука
Post Scriptum
Хтось наб'є руку, скажімо, на пейзажах, а потім усе життя малює краєвиди милої батьківщини: снігові відчайдушні вихорі, непрохідний верболоз. Інший спеціалізується на милих котячих мордах. Третій тиражує геометричні фігури... у кожного свій хліб. Тільки Марчук - це щось виняткове: він і перший, і другий, і третій... як на наш дилетантський смак. А на погляд людини, яка дещо розбирається у мистецтві (на власний розсуд художника), Марчуків взагалі ледь не дюжина... Ось, що він якось сказав:
Було дев'ять періодів творчості, „дев'ять Марчуків“, сьогодні їх уже дванадцять. І кожен з них чимось дивує. Я, в першу чергу, себе повинен дивувати. Щось весь час крутиться в голові, треба щось нове робити. І „десятий“ Марчук буде обов'язково. Визріває.
Звісно, з усією марчуківською багатоликістю нам жодним чином не впоратися, але хоча б про одного маємо без поспіху розповісти...
ГАЛЕРЕЯ КЛИКАБЕЛЬНА