Рудольф
і снігова баба
Чий то ніс, мов червоний ліхтарик, світиться у суцільній темряві?
Звісно, то північний олень Рудольф, - веселий і вправний хлоп, що невтомно трудиться у Свят-вечір, розвозить із Санта-Клаусом подарунки. "Гей-гей", - лунає у зимовій тиші... То щире серце Рудольфа вщерть заповнене щастям, то чиста душа Рудольфа хоче від щастя співати,
- але, на жаль, зовсім не вміє -
і волає Рудольф: "Гей-гей", даючи вихід емоціям, весело й радісно на душі оленя Рудольфа, біжить Рудольф на чолі упряжки, несе Рудольф із товаришами свято у кожну оселю, везе подарунки малечі, - а, може, й декому із дорослих, - і ніс його світиться так яскраво, що освітлює шлях команді у найсуворішу заметіль.
* * * * *
Отак от бігав цілісінький день Рудольф, увесь вечір напередодні Різдва, ще й ніч прихопив, провів у нескінченій авральній роботі. Лишень під ранок, не чуючи ніг, дібрався трудяга додому, впав абсолютно без сил у ліжко, та як дав хропака, ледь не проспав найвеселіше в світі свято, - Новий рік.
Добре, що колеги-олені, його товариші по упряжці, усією ватагою завітали до Рудольфа у гості, розбуркали жартами, вигуками та стусанами: "Агов, - кричать. - Прокидайся, Рудольф, поїхали, відпочиньмо у Карпати".
* * * * *
Ой, як же ж добре в Карпатах узимку...
Мов на картинках художників, височіють у далині живописні гірські вершини. Сніг - сніжок вкрив усе навкруги товстою білою ковдрою. Надворі стоїть теплінь.
Може, якісь жирафи і цокотять тут зубами від страшного нестерпного холоду, а для північних оленів мінус двадцять - це майже жара. Люблять карпатські гори мешканці Заполяр'я, - прекрасне місце, аби погріти старі кістки оленям-пенсіонерам, а молоді позапалювати, - тож для помічників Санта-Клауса українські наші Карпати - найліпший на планеті курорт.
* * * * *
Одже приїхали олені в Карпати, - наприклад, у Буковель.
О, Буковель, Буковель! Усе тут, як у найкращих юнацьких очікуваннях. Повсюдно приїжджі вештаються веселими галасливими натовпами. Снігу наметено по коліно, і чепурні та привабливі стоять на снігу снігові баби,
- краще будемо звати їх дівчатами або Сніжанами, -
бо які ж то баби, коли вони справжні красуні...
Одже стоять на снігу красуні... Мороз хапає дівчат за щоки, і горять, рожевіють ті щоки. І хихочуть дівчата, і стріляють вугликами очей по оленях, і так задерикувато стирчать їх носики морквою, що кров скипає у грудях прибульців з Півночі. Схопили олені дівчат в обійми: "Нумо, мерщій, кататися". І з безтурботним реготом юності завзято стали кататися з гір на санчатах, і на залитих сонцем галявинах дудлити гарячий глінтвейн.
* * * * *
Тільки Рудольф не бере участі у веселощах.
Бо впала йому в око одна непримітна особа. Наче і моркви для носика цій дівчині не дісталося, і, мов роги, стирчать з її голови гілочки, - мабуть, хтось невдало пожартував... Словом, геть на схожа ця дівчина на вродливих своїх подружок, а от щось клацнуло у серці Рудольфа... може, відчув рідну душу... саме так приходить любов.
Відрізнити справжнє кохання від забавки не дуже складна справа, - кудись зникають усі дотепні слова, природні гумор, кмітливість і розум, - розпочати бесіду із дівчиною, що сподобалася, дуже і дуже не просто, - то знає будь-який хлоп.
"Ну чому я такий тупий?", - зітхає про себе Рудольф, бо так і не придумав з чого почати розмову, але все ж наблизився до прекрасної незнайомки.
- Я - північний олень Рудольф, - говорить, страшно соромлячись.
- А я Олена,- чемно відповідає дівчина.
Обрадувався Рудольф, що вона виявилася не Сніжаною, враз посмілішав.
- Дозвольте подарувати Вам, пані Олена, цукерки "Вечірній Київ".
- Даруйте, - каже Олена. - Я дуже цукерки люблю.
І бачить олень як в чорних очах дівчини спалахує ясний вогник, і приязна тепла посмішка з'являється на вустах. Ледь не на сьому небі Рудольф, прожогом метнувся він у павільйон "Квіти", роздобув славнозвісний символ кохання.
- Дозвольте вручити Вам червону троянду...
Вже не вогник, а ціле північне сяйво розгоряється в очах у Олени.
- Вручай, - переходить вона на ти.
На цьому цукерково-букетній період було успішно завершено.
- Ти вийдеш за мене заміж? - стиха спитав Рудольф.
- Охоче, - впевнено сказала Олена. - Ти ж мені відразу сподобався. Такий красунчик і джентльмен...
"Гей-го", - заволав Рудольф, бо сповнилося його серце несамовитою радістю, поцілував ніжно кохану, посадив у возика і повіз до себе на Батьківщину, - в засніжену і крижану Арктику, в свій дім.
* * * * *
Невдовзі і весілля Рудольф та Олена зіграли.
І я там був, мед - пиво пив, по вусах текло, а в рот, ясна річ, що нічого мені не попало...
Воно і не дивно, замерзли мед - пиво на вусах, і звисають вуса бурульками, весело дзеленчать.
Бо це ж Арктика, дітки, - край завжденних морозів, споконвічних льодовиків.
Може, комусь із жирафів тут і не дуже комфортно, але для наших героїв Арктика - в самий раз.
Адже прийде весна в Карпати, і пригріє з небес сонечко, і усі снігові баби, - веселі Оленини подруги - перетворяться на калюжі,
- калюжі брудної води з плаваючими в них морквинами, -
А Олена з Рудольфом у крижаній споконвіку Арктиці будуть жити довго і щасливо... отак.
Мораль
Немає не нашій планеті поганих місць, є не всім підходящі.
І, до речі, коли на вас не звертають увагу, пам'ятайте: немає некрасивих дівчат, є не самі розумні олені... почекайте свого принца... він обов'язково з'явиться... трошки заждіть.