Співбесіда

Я проводив очима кремезну фігуру капітана УБОЗу Величка.

Візит і поведінка борця з організованою злочинністю не залишали сумнівів, - це був добрий поліцейський.

І наразі за законами жанру мав з’явитися злий, але цей закапелок всесвіту був позбавлений усіх правил, жодні закони не діяли, пожалував ще один добрий поліціант, цього разу в образі вродливої дівчини, пухкі вуста її приязно посміхалися, молодою невгамовною силою пружнили персі, очі крізь окуляри дивились на мене уважно і доброзичливо.

- Як ваше прізвище?

- Називайте мене пан Джура.

Зі стосу паперів, що височів на столі, вона дістала аркуш, рясно вкритий деякими подробицями моїх кар’єрних досягнень, пробігла рядки швидким тренованим поглядом, і глянула на мене ще дружелюбніше:

- Одже ви претендуєте на посаду економіста?

- З моїми амбіціями я міг би замахнутися на посаду Повелителя Всесвіту, але в штатному розкладі вашої фірми, мабуть, не передбачено такої позиції?

- Не передбачено, - ствердно відповіла дівчина і не те, щоб моя недолуга репліка зовсім стерла з її обличчя посмішку, але тон став значно сухішим:

- Ну добре, розкажіть трохи про себе.

- О! ви цікавитесь мною, це надихає… Тож знайте, звати мене Олександр. Походжу я зі старовинного козацького роду, що з давніх давен осів на Слобожанщині, в краї квітучому та ошатному, щедрому на чарівні види. Народився я осінню. Було це, здається, в листопаді. Осики горіли багряним полум’ям, з кленів летіло пожовкле листя, першою кригою затягло водойми на мілководді, сам я цього, звісно, не пам’ятаю, але весь мій подальший досвід дає підстави вважати, що відбувалося саме так.

Заохочений не стільки її словами, скільки вродою і блиском очей, я продовжив свою оповідь.

- Ріс я дитиною доброю і невередливою. Друзі й родичі моїх милих батьків пестили, бувало, мої русяві кучері та говорили, що як не призведуть мене до лиха жінки, то відкриється переді мною чесне й безхмарне життя. Провидці не помилялися… Проте не жінки призвели мене до краху, а одна жінка, - молода, красива, - через неї запропастилося моє життя, бо як тільки-но я її побачив, відразу відчув, що хочу зійтися із нею ближче. І все пішло шкереберть, - замість того, аби вихваляти свої ділові здібності, блазнюю отут, намагаюся справити на неї враження, взагалі якесь моторошне безглуздя, повний абсурд.

- Ось воно що… - рекрутерка зняла окуляри і неспішно протерла хусткою скло. - А я вже почала думати, що ви якийсь недоумок, ледве не клінічно хвора людина, так би мовити, ідіот.

- Та ні, я нормальний хлоп.

Короткозоро примружившись, вона глянула мені просто в очі.

- Тобто молода-красива це ви про мене?

- Саме так.

Рекрутерка на мить замислилася, потім глузливо всміхнулася і надягла знов окуляри.

- А з чого ж це ви, Олександре, взяли, що мене може зацікавити хлопець, чий найвищий кар’єрний злет, то доставка їжі під брендом Raketa?

- Але ж в того кур’єра б’ється в грудях щире й відкрите серце! - із запалом відповів я, але вона зітхнула, як людина, якій набридла розмова.

- Знаєш, Саша… Я дівчина сучасна і ціную в людині не химери, на кшталт душі, а суто реальні речі: успіх, положення, матеріальні статки. Мені не заходять вибрики від безробітних парубків. Я надаю перевагу чоловікам більш зрілим, досвідченим і небідним. Адже, як не крути, саме чоловік має дбати про мій добробут, про майбутнє моєї ненародженої ще дитини, про забезпеченість моєї сім’ї.

- Ну добре, - я встав. - Коли збагнеш, що не заради грошей живемо, набирай, мій телефон в резюме є.

* * * * *

І все-ж-таки поліціант був злий…