Неповторне
Вікна на південь
Мої вікна виходять на південь.
В хвилини, коли туман катаракти розсіюється, я маю можливість бачити стіну дома напроти і клаптик двора, щільно заставленого автомобілями.
Однак невдовзі хвороба бере своє, око застелює напівпрозора, набрякла білою мряковиною паморока,
яка все густішає і густішає.
Вже скоро мене оточує непроглядність. Не чорнота ночі, а болотяна вогка мла.
В цій імлі мені ввижаються дивні звуки.
Наче звіринець, зламавши решітки, отримав свободу пересування і його арештанти літають довкіл, хлопаючи крилами; щось шиплять, скавучать і нявкають;
і гупають по асфальту важкою ходою багатотонного тіла,
і нишпорять по супермаркетах, прискіпливо вивчаючи асортимент,
похапцем бігають від секції круп до прилавків з солоним арахісом, із тріском роздирають вакуумні упаковки, і жадібно жруть горіхи…
Чи то тільки моя фантазія?
А насправді шмат планети, на якому пощастило розміститися нашій столиці, тектонічної сили зсуви перемістили десь до екватора. І за вікном не київський двір, щільно заставлений автомобілями, а справжня-справжнісінька, автентична, ніким не фальшована Африка.
І тоді багатотонне слоняче гупання має цілком раціональне пояснення,
- що як на мене, чудово, -
бо все ж таки одна справа хвороба очей і геть інша зануритися у безумство.
І коли наступного разу перед очима розвиднюється, і я знов отримую змогу милуватися стіною дома напроти,
або, скажімо, автомобілями, вкритими невагомою серпанковою габою,
або, наприклад, відкрити нарешті зошит і ретельно занотувати свої спогади про чорний континент за вікном,
про невгамовних пожирачів арахісу і шипіння істот, відігрітих за пазухою,
я завжди поступаю інакше.
- бо навіщо повторювати неповторне?
Я натомість пишу:
«На мене нісся автомобіль. Поставимо крапку і покінчимо цю пригоду».
При оформленні сторінки використано фото KLAUS TIEDGE.