Ранок Петра Острікова
1. Жах
Чим глибше ти занурюєшся в океан, тим огидніші та жахливіші оточують тебе потвори...
Риби, чиї панцирні родичі вимерли ще в доісторичну епоху, - стрімкі та безжальні вбивці, з загнутими всередину, гострими, наче лезо меча, зубами, з тупими, страшними пащами, з масивними щелепами, один порух яких здатен перекусити людину навпіл.
Гігантські медузи - заворожливо граціозні в своєму повільному русі - безмозкі шматки напівпрозорої драглистої речовини, дотик якої жалить тебе вогнем, вкриваючи шкіру пекучими червоними пухирями.
Монстри глибин - восьминоги... Хижак, що полює із засідки. Спрут. Зморшкуватий мішок з ротовим отвором і змієподібними щупальцями, - як ліана, що обплітає дерево, як коханка, що в струмах нестримної пристрасті руками й ногами обвиває тіло свого полюбовника, - цей мисливець на необачних пірнальників підчатував мене і схопив, обкрутив цупкими кінцівками, потяг на дно.
Я відчайдушно й безладно пручався.
Звивався і борсався, намагаючись послабити хватку... Даремно. Тварина міцно тримала мене, щупальці молюска надійними ланцюгами стискали мої м'язи, непереможна сила стрімко стриміла вниз.
Знесилений боротьбою, розбитий жахом я дивився в очі нападника, велетенські, мов декоративні тарелі, в пустій непроглядній їх чорноті блищав лиховісний вогник.
Ніж!
Наче блискавка, майнула думка про ніж.
В руках моїх виник ніж, його вістрям я штрикнув в око спрута. Восьминіг здригнувся усім тулубом, навкруги забульбилася вода, мацаки монстра глибин розчепилися і я щодуху поплив наверх, - туди, де скрізь океанську товщу пробивалися сонячні промені.
2. Регіт
Непереборна жага життя винесла мене на поверхню, в небі сяяло сонце... Щастя - ось, що відчув я в той незабутній момент. Наступної миті залізна стріла увійшла мені межи очі, пробила череп, вирвала потиличну кістку.
Збожеволілий гарпунер розреготався.
Йому було весело, він мало не падав від реготу, регіт рвав китобою кишки, - коли я прокинувся, цей сміх ще лунав у моїх вухах.
3. Прозріння
Того ранку я повірив у Бога.
Напередодні я взагалі не переймався питанням його існування: відпрацював, як годиться, в офісі, зайшов у маркет, купив їжі та пива, повечеряв на самоті.
Потім ліг спати і мені наснився молюск - головоноге лячне чудовисько.
Опісля цього мені розтрощили череп.
Затим я увірував.
Та й як - скажіть - не позбутись було безбожжя, якщо Господь сидів просто переді мною,
у золотих шатах, на троні,
в руках він тримав скіпетр, вінчаний блакитною кулею,
- майстерно різьбленою на дорогоцінному камені точною копією Землі -
чи не хвилину старик мовчки дивився на мене з-під сивих кошлатих брів,
зрештою мовив:
- Ну що, пане Остріков... Як справи?