Гра з нульовою сумою

Якби б Ользі зустрівся художник, достатньо вправний аби відтворити реальність, то він малював би з неї портрети – прекрасних мадонн з глибокими, наче море, очима.

Якби б її пошлюбив поет, то вона б стала його Музою.

Але вона вийшла заміж чи то за митника, чи то за банкіра, - словом, людину заможну. І допоки той хлоп, не привертаючи зайвої уваги, нишпорив по важливих, чутливих до афішування справах, Ольга з нудьги завела собі галерею, здобула славу амбасадорки мистецтв і сяяла, мов та зірка, на столичному небосхилі, з натхненням і запалом в світських хроніках тріпали її ім’я.

А художник – хай звуть цього персонажа Максим – одружився на дівчині з чималим посагом. Пощастило Максиму, приголубила його донька власника аптекарської мережі, тож без зайвого клопоту мав він можливість йти торованими класиками шляхами, - зображати купчиху за чаюванням,

Але після одруження з малярством в нього не склалось: замість того, щоб відтворювати реальність, все щось шукав, якихось русалок з риб’ячими хвостами, пив, пив страшно. І коли примхою долі цей талант опинився в одному ліжку із вище згаданою галеристкою, то вибаглива щодо чоловічих здібностей пані виявила біля себе не палкого досвідченого коханця, а сп’янілого не здатного ні на що істерика.

Ясна річ, про портрет мадонни тієї ночі між ними не йшлося.

Зранку невдаха поплентався до своєї купчихи, а Ольга довго змивала з себе забруднення, - відбитки чужих пальців, відбитки чужих поглядів, - врода штука така, завше хтось да помацає.

З цієї причини на кусень хліба я заробляв в конторі, яка торгувала насосами, а вечорами йшов в паб, аби вицідити келих пива,

Адже в свої сорок вісім я все ще був початкуючим літератором, тобто мав у доробку п’ять романів, жодний з яких не удостоївся бодай будь-якої відповіді від видавництва, - і сьогодні я конче потребував зустрічі з незнайомкою, якій би міг виплакати свою образу, ткнутися в тепле плече, зазирнути в глибокі, мов море, очі, і потонути в їх глибині, і запалитися, і написати шостий роман, да такий, щоб людство ошелешило від захоплення…

Тож десь о восьмій я опинився в пабі на Великій Васильківській. І – о, диво! – за столиком біля стіни сиділа філігранної краси жінка, тієї не самої розповсюдженої породи, що одним рухом брови приручають тигрів більярдних, надихаючи нас на творчість та усілякі подвиги.

Серце моє закалатало, завихрила золота пороша, збуджений мозок на позамежній швидкості став прокручувати варіанти, як би оце надійніше прибрати до рук сей діамант, однак жінка без жодної зацікавленості ковзнула по мені поглядом, з якого навіть поганий фізіономіст зробив би достатньо очевидний висновок: зустріч зі мною їй не потрібна, не бажана, зайва,

Тож я заспокоївся, взяв келих світлого, вмостився на канапі за сусіднім столиком і став цмулити пиво, неспішно розмірковуючи про те, про се. Звісно, було б непогано, щоб з цих роздумів вигулькнула якась слушна ідея для мого ненародженого роману. Однак нічого путнього зовсім не лізло в голову: ні цікавої мислі, ні художнього образу, ні метафори… Зате в пабі з’явився відвідувач, - нетверезий, богемного вигляду чоловік. Його відчутно хитало. Було зрозуміло, що дядя десь загубив компас, буревії закинули його далеко на північ, в невідомий край, геть незнанні стежки привели його в сей заклад та він був не тут, - він плив морем, несамовито кричали чайки, вітер рвав паруса. Аж раптом чолов’яга помітив світлу пляму на горизонті. Зосередивши на ній зір, він розгледів даму, що гортала на самоті фейсбучну стрічку в смартфоні.

Чоловік рішуче попрямував до жінки. На німе запитання живих, глибоких, мов море, очей він заявив:

- Я хочу малювати з тебе русалку.

- Не дурій, - веліла вона. - Краще скажи, що хочеш спати зі мною.

- Я хочу спати з тобою, - слухняно мовив Максим (я впізнав свого персонажа).

* * * * *