Герой роману
Глава 5
Як і будь-кому мені подобається людина у дзеркалі і я би з великим задоволенням змалював свого героя лисуватим, підстаркуватим вже чоловіком, який страждає на зайву вагу,
Ще й декілька епізодів з власної біографії залюбки б вставив в роман,
Однак певен, що далеко не всім інтелігентним і милим жінкам з моєї цільової аудиторії було б цікаво читати про маловідомого, неуспішного та не дуже охайного в побуті письменника,
до того ж схильного подеколи зазирати в пляшку,
Тому заради прекрасних моїх читачок я зображаю героя так:
Це був молодий в розквіті літ чоловік, високий, міцної статури, з широкими плечима атлета, які бувають тільки у справжніх спортсменів,
- людей, що декілька років займалися веслуванням, -
І далі,
старанно оминаючи детального опису зовнішності, бо ж для когось ідеал то синьоокий блондин, а комусь більше подобаються чоловіки південного типу: чорняві, темпераментні, вогнисті,
тож обмежившись досить розпливчастою характеристикою – красунчик,
я відразу переходжу до суті:
Сергій не міг пройти мимо чужої біди, - чи то мале кошеня вдерлось на дерево і не може звідти спуститися, чи то якась жінка потрапила у халепу, він ніколи не залишиться осторонь, завжди прийде на допомогу, захистить, убереже, врятує.
Ясна річ, я не залишаю це твердження голослівним і негайно наводжу приклад. Скажімо, десь в глухому провулку грабіжник затиснув даму і видирає з рук її сумочку. Поодинокі перехожі прискорюють крок, воліючи одного, - втекти як надалі від неприємностей, в їхніх очах страх, в очах нещасної жертви відчай. Аж ось з’являється мій герой. Не вступаючи в довгі розмови, ударом потужного кулака він позбавляє злочинця агресії.
Той стрімголов ретирується.
Герой тим часом бере жінку за плечі і дивиться їй в обличчя.
- Ви в порядку? – питається він.
Вона не знає, вона в шоці.
- Гаразд. Я проводжу вас, - каже Сергій.
І ось вони неспішно крокують вулицею, тиша і спокій нічного міста, ліхтарі… І якось безладно в її серці, і хаос думок, бо ж треба віддячити цьому велетню, але як?
Звісно, було б незле запросити його до себе на каву, однак це не можливо: вдома сидить її чоловік в капцях, дивиться черговий футбол.
Та й взагалі, се ж Харків, а не Париж.
То читаючи французький роман кожний з нас підспудно очікує, коли вже заміжня жінка зрадить свого чоловіка.
В нас дещо інша ментальність: творити перелюбство, то гріх.
Отак от, навіть не встигнувши розпочатися, сюжетна лінія нашої оповіді заходить в глухий кут.
Інша річ, якби героєм роману я обрав лисуватого милого товстуна.
- Облиште її? – репетував би він не своїм голосом, хапав би грабіжника за руки, намагаючись завадити нападу,
сичав би, мов дикий кіт,
і вже за мить відлетів би на кілька метрів від дужого стусана,
хитнувся і з розчавленим носом смиренно розтягся би на асфальті,
а врятована жінка поралась би біля його безпорадного тіла,
і,
- не залишати ж людину в такому стані на вулиці –
повела б героя додому, поклала у ліжко: «Лежіть, лежіть»...
І бозна, як далеко завів би нас такий початок історії. І чи не обернувся би щирою жіночою ніжністю відвічний материнський інстинкт?
Особисто я вбачаю в такому ході подій неабияку перспективу, - в ньому мало горя і багато світлих надій.
Тож як би я не любив людину у дзеркалі, героєм для свого тексту я оберу товстуна.
Це кажу вам я, автор десятка жіночих романів, красунчик-велетень, чоловік з десятирічним досвідом веслування, широкий в плечах атлет.
При оформленні сторінки використані фото Stuart Berman, Derek Manton та чиєсь ще.