Хвилі
що хлюпають за бортом

- Привіт.

- Хіба ми на ти?

- Хіба ні? Ми ж спали з тобою учора… Боже! То були не Ви… А я ж стільки бабок витратив. Французьке шампанське, устриці. Діамант подарував...

- Діамант? – очі її потеплішали. - Милий, чи не хотів би ти повторити цей незрівняний досвід, але не з якоюсь сторонньою хвойдою, а із справді чарівною жінкою?

- Такою, як ти?

- Такою, як я...

Звучить до біса красива мелодія... Усі розуміють - любов.

Замислився. Поставити крапку? Або продовжувати історію? Тягнути, тягнути її, як той нескінчений робочий день, коли зустрілися біля ксерокса два колеги, - він і вона – і спалахнула любов,

шаленство!

... і він взяв її за руку і повів, і побіг, коридорами, сходами, повз ошелешеної охорони. Вони вскочили в автомобіль, - червоний, стрімкий, з відкритим верхом, - і помчалися до океану.

Вітер, що розвіює її довге руде, мов багаття, волосся.

Вітер, що роздмухує полум’я страсті...

Стоп!

Опиши героїню.

Хто ця особа, заради якої оце божевілля, ця гонка на гоночному, ревучому, мов звірюка, автомобілі.

Вона:

Струнка. Худорлява. Пружна. У вухах – сережки від шефа, старика із вставною шелепою. На пальці – кільце від коханця. Кулон на ціпку... то достатньо давня історія.

І от життя:

Пальми, пляжі, яхти і океани.

Якісь негри раз по раз приносять йому валізи із доларами.

Бо, звісно ж, бандит, бо, звісно ж, погано в дитинстві вчив математику.

Але ж він кохав, кохав її до нестями, жбурляв до улюблених ніг усе золото світу, і всього золота світу, звісно ж, було замало...

- Ти спотворив моє життя, зробивши нікчемною лялькою...

В сяйві сонячного проміння на обличчі красуні спалахують діамантові крапельки. Хлюпають хвилі, розбиваються хвилі о борт і, змішуючись із сльозами, рясно вкривають щоки красуні блискучим на сонці дріб’язком.

Звучить до біса прекрасна музика. Усі розуміють – життя бентежне...